До 24 лютого 2022-го Анастасія Лосінець 32 роки працювала кухарем комбінату громадського харчування Володимирецької райспоживспілки на Рівненщині. Здавалося б, більш мирної професії просто не буває.
« А вже на початку березня дівчата мені кажуть: «Наша Настя пішла в тероборону, тепер готує для хлопців», - розповідає директор комбінату Марія Сиротюк.
Спочатку 104-та бригада територіальної оборони, до складу якої увійшла й старший кухар Анастасія Лосінець (така її посада й донині), базувалася неподалік рідного Володимирця: Хиночі, Кривиця, Стара Рафалівка. Там, у польових умовах, щодня готувала по 300-350 порцій сніданків, обідів та вечерь. Згодом бригаду перемістили на кордон із білоруссю, - досвідчений кухар упоралася без жодних проблем.
Але найглибший слід залишив у її свідомості Бахмут: саме там місяць тримала небо над Україною її рідна бригада. На жаль, чимало хлопців не повернулося до своїх рідних…
«Наша кухня базувалася в одному з підвалів, де стояли холодильні камери. Там ми й жили: грибок, сирість… Але хіба порівняти з тим пеклом, у якому були наші хлопці? Стіни горіли, плавився метал, - а вони витримували! Кожен день я починала з молитви за них і за Україну: всі вони стали мені найріднішими в світі синами та братами. Потужна материнська молитва, кажуть, надійний оберіг. А готували ми там і на 600 людей», - розповідає 53-річна пані Анастасія.
Невимовним болем увірвалася в її серце розтрощена школа в Костянтинівці: новісінькі книги, яких, вочевидь, іще навіть не встигли відкрити школярі, шматував вітер; усюди – учнівські та вчительські речі. А на дошці напис: «23 лютого 2022-го»… То був останній день навчання.
«Як побачила на власні очі, що ці варвари там наробили, переконалася: їх не можна пускати далі, це ж не люди, розумієте? У нас тут, на Поліссі, рай, який ми створили власними руками. Тепер його особливо це цінуєш», - розповідає Анастасія Лосінець у коротку хвилинку перепочинку. Щастя, що нині вона разом зі своєю бригадою перебуває на Волині.
«Зараз ми живемо в такій казковій хатині – наче як у лісової Мавки: недаремно ж Волинь – мала батьківщина Лесі Українки. Маємо спальники, топимо нашу чарівну пічку й готуємо неперевершені домашні страви. Що, питаєте, їмо? Та в нас тут справжній ресторан. Зранку – гарячі бутерброди були з червоною рибою – хлопці їх дуже люблять, то замовляють. На обід ось готую фрикаделькову юшку та гречку з гуляшем і салатом; на вечерю буде картопляне пюре із горбушею – вчора нам її привезли, то ми засолили», - каже «підтягнутим» дзвінким голосом.
Анастасія Лосінець – дипломований кухар-кондитер п’ятого розряду. На початку війни, каже, для 104-ї бригади тероборони готували хлопці - слюсар та зварник: як могли і як виходило. А потрібен був професійний кухар! Як тільки дізналася, одразу погодилася: « Хто ж готуватиме? Я- самодостатня жінка, діти вже дорослі, дадуть собі раду, чоловік працює водієм «швидкої допомоги». І жодного разу, каже, не пошкодувала про свій вибір.
Страви «від шефа», як називають Анастасію побратими, то для когось смак дитинства, для інших – згадка про мирне життя… А коли ж іще помріяти про наше майбутнє, як не за смачним обідом чи вечерею? От і мріють: а великі мрії неодмінно збуваються!
…У День матері кожен із наших відважних бійців згадає свою маму: зателефонує, щоб привітати й бодай на хвилинку почути її голос… Той, який разом із щирою молитвою тримає нас на рідній землі. Й надихає на перемогу. Та ми просто приречені на неї з ТАКИМИ матерями, як Анастасія Лосінець - жінка, яка, не вагаючись, поставила Україну вище від особистих турбот та клопотів. Звісно, в тилу їх у неї вистачало, як і в кожної з нас: має ж бо двох дорослих дітей – сина й доньку. В донечки – двоє діток, її онуків. Бачилася з ними на Великдень: відпустили на один день по дорозі на Волинь.
Мати так і сказала: «Повернуся тоді, коли виженемо ворога з усіх наших територій, включно з Кримом. Отоді й поїдемо з вами на українське море». Бо контракт Анастасія Лосінець підписала до завершення війни…
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
Рівненщина,
Джерело:
