Сьогодні наша розмова з Христиною Левченко — активісткою, яка очолила молодіжний рух Атомпрофспілки у найважчий для країни час.
Ми поговорили про шлях до лідерства, ціну відповідальності, команду, яка стала родиною, і про те, чому українському профспілковому руху час не просто інтегруватися у європейський простір, а пропонувати йому власні правила гри.
💬Христино, повернімося у 2014-й. Ти прийшла на Запорізьку АЕС і одразу стала членом профспілки. Це було свідоме рішення чи просто «так треба»?
🗨Чесно? Тоді я просто написала заяву про вступ у профспілку без розуміння, що це за організація. Тим часом я адаптувалася на робочому місці, входила в ритм станції, вдосконалюючи професійні навички. Розуміння профспілкової складової прийшло лише за три роки, у 2017-му, коли підрозділ делегував мене на конференцію молодіжки ЗАЕС. Коли прийшла, була вражена: купа молодих людей, драйв, якась неймовірна енергія! Тоді головою організації молоді ППО ЗАЕС обрали Дмитра Орлова (зараз він мер Енергодара). Я дивилася на все і думала: «Оце так! Тут вирує таке життя, а мене в цьому русі досі немає?» Відтоді все й закрутилося.
💬Що для тебе стало відкриттям на початку профспілкової роботи?
🗨Колективний договір. Це була майже секретна історія! Я дізналася, що є такий документ, але мені його спочатку ніхто не давав. Наполегливо шукала, і таки дістала його. Коли ж прочитала, прийшло розуміння, що в мене, як у молодого спеціаліста, є не тільки обов’язки, а й реальні права та бонуси. І це справді було відкриттям. Саме тоді я усвідомила, що профспілка — це потужний інструмент. Мене захопив соціально-економічний напрям. Ми з дівчатами з Ради молоді брали участь у форумах, готували пропозиції до Колдоговору: прагнули, щоб навчання в університеті зараховували до стажу, вибивали виплати при одруженні та народженні дітей, житлові пільги. Це була діяльність, яка мене неймовірно надихала.
💬Твій шлях до лідерства був стрімким: активістка, заступниця голови, а потім, у грудні 2022 року, тебе обирають головою Організації молоді всієї Атомпрофспілки. Але це сталося, коли ти була в окупації. Які емоції були тоді?
🗨Це був виклик. Я дуже сумнівалася в собі. Мені здавалося, що не маю достатньо знань, щоб очолити таку потужну структуру, яку роками розбудовували попередні покоління. Це величезна відповідальність — не втратити і розвивати той імідж, що створювався десятиліттями. Але мені сказали: «У тебе буде команда, ми вчитимемося разом». І я ризикнула. Мене обрали майже одноголосно. Але замість радості відчувала величезний внутрішній тиск, адже була головою в окупації, і це мене буквально краяло. Було морально дуже важко. Ми проводили засідання онлайн, намагалися працювати дистанційно.
Мене неймовірно підтримував Павло Олещук (попередній голова ОМА), він став моїми «руками» на підконтрольній території, моїм наставником. Зазвичай люди не дуже хочуть ділитися інтелектуальною власністю, але Павло, пройшовши сам цей шлях — він двічі був головою ОМА — передав мені багато: від навичок ведення документів до тонкощів спілкування з людьми.
Найважче було спостерігати, як наші молодіжні лідери на місцях стають волонтерами, допомагають ВПО, армії, працюють 24/7, а я — їхній лідер — сиджу в окупації. Мені здавалося, що я провалюю роботу, хоча насправді робила все, що було в моїх силах.
Повну версію інтерв’ю читайте на сайті Атомпрофспілки за посиланням https://bit.ly/4kjWv7s
Атомпрофспілка - професійна спілка
працівників атомної енергетики та промисловості України