Афганські події зачепили своїм крилом багатьох радянських хлопців, які на той час ще не нюхали пороху. 25 років минуло з дня виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан, а пам’ять їх не стирає.
На кіровоградських підприємствах компанії «Гідросила» працює близько двох десятків воїнів-інтернаціоналістів. Профком єдиної первинної профорганізації «Гідросила» про них не забуває, цікавиться умовами праці, до дня виведення військ з Афганістану спільно з адміністраціями підприємств вручають учасникам бойових дій премії. Це невелика частка вдячності за сумлінне виконання інтернаціонального обов’язку, за те, що залишилися живими.
… У 1986 році Петра Голбана призвали в армію. Коли направили в навчальний центр Узбекистану, здогадався: готують на Афганістан. Молодість страху не знає, навпаки була цікавість. Служив в артилерії, забезпечував супровід по території. Набачився всього: і загибель солдат, і розтрощені машини по трасах, і згарища. Зустрічався і з супротивниками, і з цивільним населенням: в очі хороші, а поза очі… Як кажуть, вдень з мотикою, а вночі з автоматами. Найстрашніше було втрачати своїх.
Юнак не зізнавався батькам, де служить, писав, що у нього все добре. Вони здогадалися за штемпелем польової пошти. Потеплішало на душі, коли радянська влада уклала перемир’я, але війна ще продовжувалася. Душмани і після цього акту продовжували вести вогонь. Петро вважає, що народився в сорочці – повернувся з Афганістану без жодної подряпини. Найцінніше, що виніс з тієї війни, це почуття справжньої дружби. І досі підтримує гарні взаємини з однополчанином Володимиром Коваленком.
Зараз Петро Вікторович працює налагоджувальником верстатів на ПАТ «Гідросила». Колишній матрос, тракторист перекваліфікувався. Прийшов на завод учнем токаря, після курсів у навчальному центрі отримав розряд, тоді знову підвищив кваліфікацію. Працює із задоволенням. Робота різнопланова, не шаблонна, адже шестерень багато, верстатів теж. Імпонує те, що налагоджувальник – головна фігура на виробництві.
… Для слюсаря ПрАТ «Гідросила АПМ» Сергія Тюхтія підприємство – як «Весна на Зарічній вулиці». Прийшов на завод, який вже 25 років тому мав перспективу. Тут одержав квартиру, спеціальність, заслужив повагу. Різні періоди пережив разом з виробництвом: і сутужні, і кращі. Сьогодні – це шматочок раю на землі. Умови роботи і побуту – на європейському рівні. Раніше в цехах працювали у фуфайках, зараз – у футболках. Словом, все робиться для людини праці. Цінує турботу та увагу у святкові дні і будні, зокрема, як до воїна-інтернаціоналіста.
- Афганістан – то особлива сторінка у моєму житті, - згадує Сергій. - Коли служив в армії, направили у навчальний центр молодших командирів – готували кілька груп у гарячі точки. Про Афганістан ніхто не говорив, потім відібрали 15 чоловік і відправили літаком з Києва на Москву, потім на Кабул. Перше враження – гнітюче. Дико, незвично було бачити пустельні краєвиди, без дерев, іншої зелені. Все сіре, непривабливе. До цієї «лірики» можна ще додати суховії, які засліплювали очі. Служив в апараті головного військового радника – забезпечували охорону і зв’язок 22 представників вищого офіцерського складу, з голів яких не повинна була впасти волосина. Наш позивний був «Аул». Війна як війна, гільзи не рахував. Всяке бувало, і в засадах відсиджувалися, і самі на засідки і під обстріли потрапляли, головне, вціліли, хоча не всі. Юнак з Києва загинув за кілька днів до «дембеля». Моя адреса була завуальована під назвою Москва-400, тому батьки не знали про дійсну службу. Одного разу мама написала, що після збирання врожаю приїде до мене. Довелося зізнатися. Бував на таких завданнях, що листи не доходили до мене, а тоді цілу пачку отримував. Що запам’яталося? Гарні взаємини з офіцерами – ніхто званням не козиряв, до молодших за чином ставилися з повагою. Там, дійсно, була дружба.
Коли Сергій піднявся на трап літака і побачив наших стюардес, ніби вантаж з плечей скинув, зітхнув з полегшенням: додому. Через півтора року після повернення з Афганістану молодого чоловіка знайшла нагорода – орден «За бойові заслуги». Щоправда, коли прийшла повістка з військкомату, дружина мало не зомліла: не, дай, Боже, знову кинуть у гарячу точку.
…В армії Віктора Гавришка за спортивними даними відразу відібрали у війська спеціального призначення. Після закінчення підготовки у навчальному центрі, перевіряючи фізичні можливості військовослужбовців, «покупці» відібрали групу з 26 чоловік, до якої увійшов і Віктор. Тепер їх цілеспрямовано готували для проходження служби в Афганістані. Потрапив у самісіньке пекло. В чому полягала його служба? У знищенні банд, контролюванні території. Основна функція полягала у засадних діях. По 3-4 доби сиділи в горах і чекали на появу банд. І його підрозділ часто наривався на душманів. Супротивник був серйозний: наймані треновані бойовики, яких спеціально готували у Пакистані. Коли брали у полон, бачили в їхніх очах ненависть. І цивільне населення не проявляло особливої дружелюбності, дивилося на нас, як на завойовників, хоч наше завдання було: захист південних кордонів країни.
- Незабутніми залишилися жахливі картини бойових дій, - розповідає Віктор. - Найтрагічніша операція, коли загинуло і отримали поранення багато побратимів. На легкі поранення ніхто не звертав увагу. В черговий раз вийшли за наведенням в засідку – очікували на караван. Наше завдання було: знищити його, вилучити боєприпаси, зброю. Запримітивши караван, почали обстріл, але обеззброїли ми лише «голову» каравану, а основна його частина повернула назад і вже чекала нас. Побоїще було небачене, ми втратили лік часу. Я був радистом, забезпечував зв’язок зі штабом. За цю операцію мене нагородили медаллю «За відвагу», а батькам направили вдячного листа – я був відмінником військової служби. Незважаючи на війну, були і приємні моменти: коли приходили листи з дому і приїздили артисти. «Своїм» хлопцем був в Авгані Олександр Розембаум. Він був цілий тиждень, давав свою гітару пограти, фотографувався з нами і наказував: якщо зустрінемося після війни, підходьте, проведу вас на концерт безплатно. Найщасливіший момент - коли піднялися на літаку над Кабулом на 9 тис. км. До цієї позначки всі мовчали, а потім відчули безпеку і розговорилися – служба закінчилася, не вірилося, що ми живі-здорові. Коли приземлилися в Ташкенті, відчули себе вдома. Мене чекали батьки, сестри, дівчина, яка стала дружиною. Не відразу відійшов від війни. Якщо ми не були поранені, то на психіці це відбилося. Років 5-6 все сприймав у чорно-білому світлі, не жив, а плив за течією. Довго мене переслідував сон: я один в горах відстрілююся від бандитів. Щось у підсвідомості залишилося на все життя. Як би хто не ставився до цих подій, важливо, що нас пам’ятають.
Після служби Віктор Васильович повернувся на своє робоче місце, де починав учнем токаря на інструментальному заводі «Лезо». Дійшов до 6 розряду, після 24 років стажу майстром вступив в інститут і став дипломованим директором з виробництва. Крім професійних обов’язків, бере активну участь у громадському та аматорському житті – багато років його обирають членом профкому.
Марія Іванова,
керівник прес-центру Федерації профспілок Кіровоградської області
