РОЗМОВА З ЛЕОНІДОМ ВЕРНИГОРОЮ, ГОЛОВОЮ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ ПРОФСПІЛОК, ЧЛЕНОМ РАДИ ФПУ

(рамках Всеукраїнської профспілкової дискусії)

 

– Леоніде Михайловичу, Майдан поділив суспільство принаймні на три групи: ті, хто «за» нього, ті, хто «проти», й ті, хто схильний до «внутрішньої еміграції». Ваше особисте ставлення до ситуації?

– Вже два місяці мене переслідує думка, що частину обов’язків, і немалу, за профспілки виконує Майдан. Надто ж, коли мова заходить конкретно про соціально-економічні проблеми. Зрештою, саме вони, ці проблеми, утримують мітингувальників на Майдані. Бо переважна більшість як «населення» Майдану, так і українців у цілому переймається тим, як жити далі, і якщо вже це життя не покращуватиметься, то хоча б не погіршувалося. І йдуть вони на Майдан тому, що не влаштовують їх ні обіцянки-цяцянки депутатів, ні байдужість до їхніх вимог уряду, ні відсутність недремного ока Гаранта Конституції за тими, хто її не виконує. І що довше вимоги Майдану не будуть почутими, то вищим буде його градус і непередбачуванішими його наслідки.

Профспілки, які довірливо піддалися на принади соціального діалогу, вважаючи його, мабуть, панацеєю від усіх соціальних негараздів, не зчулися, як усунулися від виконання ухвалених на своїх з’їздах програм дій; заспокоїлися, заколисані солодкими розмовами під час круглих столів, переговорами на найвищих рівнях, звітами на шпальтах газет про результати, досягнуті завдяки соціальному діалогу, підписанням угод про співпрацю з державними службами контролю за охороною праці, інспекцією з дотримання законів про працю; піддалися на проведення репрезентації профорганізацій, раніше зареєстрованих, а відтак легітимізованих органами юстиції.

Апогеєм нашої толерантності до влади стала співпраця з Національною службою посередництва і примирення. Ми навіть заснували одну з найвищих нагород профспілок для тих, у кого ми виборюємо гідні умови та оплату праці і, врешті, свої права. Чи нас влаштовує, що держава створила службу примирення для недопущення проведення профспілками протестних акцій, як-то призупинення роботи, страйки з вимогою своєчасної виплати зарплати? А ще припинення й кількамісячна затримка чорнобильських виплат, дітям війни, і вже зовсім злочинне рішення – не повертати хворим, матерям по догляду за дітьми тощо зданих ними страхових внесків до фондів соціального страхування.

З цього випливає, що не європейський вектор і не Митний союз призвели до Майдану. Бо вже несила людям терпіти приниження мінімальними зарплатами, мінімальними прожитковими мінімумами і пенсіями. А ще – пошуками кращої долі на чужині.

Майдан об’єднав усіх незахищених, знедолених, зневірених. Попервах, піддавшися на заклики політиків, він щодня не лише деполітизується, а й, з усього видно, «депрофспілковується». Бо створення громадської ради «Майдан» – це хоч далеке, але відлуння польської «Солідарності», яка з руху переросла в профспілку.

На шляху до створення міцного українського громадянського суспільства – прірва між багатими й бідними. Й ця прірва дедалі поглиблюється: що більше стає багатих, то більше стає бідних. Як ми дійшли до життя такого?

У Полтавській області 2011 року нараховувалося 24 великих підприємства, середнього бізнесу – 640, малого – тисячі.

Сьогодні великі поглинають середні й малі. Поглинають з такою інтенсивністю, що в місцях реєстрації – черги. І навпаки: надвеликі підприємства, як-от заводи «Хіммаш», газорозрядних ламп, турбомеханічний, м’ясокомбінат, КрАЗ, – розпадаються на дрібні, почасти кустарні виробництва.

Коли зранку й до вечора ЗМІ тільки й торочать про те, хто водить очима на Схід, а хто на Захід, я розумію, що аналізуються не причини, а наслідок. Бо причину ми вже з’ясували: так далі жити більшість українців не бажає. Тому й спрямовує свої погляди в той бік, де життя заможніше, демократичніше, одне слово – більш європейське. І в цьому звинуватити своїх співвітчизників не має права жодна мисляча людина, в тому числі Президент.

Полтавщина – одна з центральних областей України, її духовне осердя. Мене особисто ніщо так не принижує, як чиїсь потуги вирішити за мене – куди йти. Я нікуди не хочу іти, бо ще мої прапращури заселили середнє Подніпров’я, і нікуди за багато століть їх ніякою силою ніхто не зселив. А місцина ця знаходиться не тільки в центрі України, а й у центрі Європи. То який резон у тому, щоб моя прадідизна вийшла із Єврородини й увійшла в азійську?

– Ну, за всього співчуття до людей на Майдані, Ви однаково розумієте, що перед суспільством наразі постала проблема вибору – як у ближчій, так і далекій перспективі. Втому числі – перед трудівниками усіх галузей народного господарства...

– Вигідно чи невигідно це великим чи малим підприємствам, більші чи менші посули обіцяють нам одні чи другі, хто швидше, хто довше даватиме нам позичку – «мені однаково». Та «неоднаково мені», коли й на тому світі віднайдуть мене мої нащадки й запитають, за скільки срібляків чи доларів я продав їх, не маючи на те їхньої згоди?

Ось тому я, перебуваючи при здоровому глузді й пам’яті, заявляю: я хочу лишитися там, де я і знаходжусь. Але школа господарювання і якість життя мені більше до вподоби європейські. Тож укладайте зі мною угоди, кооперуйте виробництво, інвестуйте проекти, купуйте наші товари, везіть до нас свої. Багатійте на здоров’я, але не за наш рахунок. Давайте багатіти разом.

Мене як профлідера орієнтація великих і не дуже підприємств на співпрацю з партнерами чи то в Євросоюзі, чи то в Митному, цікавить у контексті суто економічному: чи не зменшиться зарплата в працівників, а ще важливіше – кількість робочих місць. І дуже прикро, що наші урядовці орієнтуються не на власного товаровиробника, а на чужого. Так було з придбанням електропотягів «Хюндай» корейського виробництва, до речі, не кращих за якістю від кременчуцьких, але дорожчих у кілька разів.

Таке ставлення влади до власного товаровиробника й до товару, якого потребує власний споживач, може бути мотивом спершу до галузевого страйку, а затим і загальнонаціонального, бо в імпортних «Хюндаях» узимку мерз не лише полтавський люд.

Будинок профспілок недаремно зводився у центрі столиці, на її головній, можна сказати, червоній (красній) площі. Хто міг у ті часи відмовити трудящим? Ми й тепер в епіцентрі подій і, як пам’ятаємо, – не вперше. Коли вони (події) відбуваються, то іменуються «Майдан». Був він помаранчевий, тепер євро. І майданиться Майдан за вікнами нашої Федерації, як докір…

Виходить, щось ми не доробляємо, чимось ми не такі людям, коли вони домагаються своїх прав і свобод, нехтуючи нашою підтримкою. Йдеться, ясна річ, про соціально-економічні вимоги мітингувальників. Хоча, за великим рахунком, хіба можна вважати устремління більшості українців жити за євростандартами політичними?

Відтак, чому Майдан хоча і під нашими вікнами, та поза нами?

З досвіду профспілкової роботи – понад тридцять років очолюю Полтавську облпрофраду – знаю: захистити може сильний, допомогти – багатий, заступитися – рішучий, порадити – мудрий.

Якщо скласти всі чотири складові за намірами, – створиться профспілка, а якщо ці наміри реалізуються як програма дій, профспілка відбудеться. Як відбулася вона в первинній профорганізації Полтавської міської шляхоексплуатаційної дільниці у відповідь на скорочення 120 працівників. Первинка створила страйковий комітет на чолі з головою профкому Олександром Коробкою, і вже на третій день, 8 листопада 2013, примусила міськраду поновити всіх звільнених на робочих місцях з виплатою їм зарплати. Цей страйк підтримав галузевий обком Профспілки та спеціалісти облпрофради.

Що заважає нам бути запитаними трудящими – продуктивною основою суспільства? Яка складова залишається декларованою? І чому підупадає наша сила – сила профспілок України?

– Що? Яка? Чому?

– Щорічне зменшення на 30–40 тис. членів профспілок не так непокоїть величиною показника, як тенденцією. Як не прикро, ця тенденція народжується й підтримується не стільки об’єктивними факторами, скільки суб’єктивними.

З діючих на формально-віртуальні перетворюються цілі галузеві профспілки, а інші спрощують структуру таким чином, що центральні комітети керують безпосередньо первинними організаціями. Якби в Полтаві був галузевий обласний орган ЦК працівників геології, геодезії та картографії – чи зникли б нафтогазорозвідувальні підприємства і експедиції (а з ними і профорганізації), які були першовідкривачами нафтогазових родовищ не лише України, а й колишнього Союзу? І, як тепер видно, соціальний діалог не врятував галузь. Про це шановний колега В. Супрун нещодавно ділився на шпальтах «ПВ».

Звідси і підупадання нашої сили. Менше членів профспілок – менші надходження, менші можливості в захисті. А звідки б вони взялися, ті можливості? Окрім того, що зникають підприємства разом з профорганізаціями, дедалі більше з’являється так званих підприємницько-профспілкових консорціумів, тобто коли адміністрація підприємства збирає профвнески – 0,3 або й більше відсотка з фонду оплати праці на культурно-масову роботу, але ці кошти не переказують на рахунок профкомів. Адміністрації використовують їх на власний розсуд.

А відсутність у профспілках установленої, усталеної системи розпорядження й використання коштів від надходження членських внесків усім структурним ланкам призводить до нерівності в оплаті праці звільнених профпрацівників: в одних непомірно висока зарплата, в інших – непомірно низька. Й це спостерігається як у виробничій, так і в бюджетній сферах. На жаль, ми не є прикладом справедливого розподілу в оплаті праці.

Можна закинути мені: що ж це я все про гроші та про гроші. Так! Бо сила профспілок – у їх можливості захистити: чи матеріальною допомогою, чи оплатою адвокатів, чи фінансуванням страйків. Отже, якщо ти багатий – ти сильний, ти можеш захистити і допомогти. І рішучість теж від сили. Як і мудрість, що робить людину сильною, багатою й рішучою. Тим паче – цілу організацію, таку як ФПУ.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – запитував колись великий полтавець. Ось і я запитаю – найперше себе самого: а чи зібрався б Майдан, якби ми були сильними й рішучими?

 

Тетяна Моргун

«ПВ»