Мій військовий позивний «мала». Мені 43 роки. Я служу у 7-му штурмовому батальйоні Рей, – це відомий криворізький батальйон. Я, медик взводу роти вогневої підтримки.
Народилась я у Литві. До вступу до війська працювала на Криворізькому цементному заводі, завідуючою оздоровчого медпункту. Я є членом Профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України
Вікторіє Олександрівно, скажіть відверто, чи важко бути жінкою на війні? Багато хто вважає, що це суто чоловіча справа.
- Скажу прямо, я особисто вважаю, що війна стосується кожного з нас як жінок, так і чоловіків, і кожен з нас, як може, вносить свій внесок наближаючи перемогу. Є жінки, які працюють на кухні, є жінки медики, є волонтери, а на загал ми усі робимо свій особистий внесок в буденні справи війни.
Звісно жінкам дуже важко пристосовуються до умов війни. Це бліндажі, окопи, немає ніяких там умов, але ми до всього цього пристосовуємося, хлопці нас дуже оберігають і вони намагаються створити для нас кращі умови.
- Чи могли б ви розповісти про якийсь епізод, в чому проявляється оця підтримка?
- У мене був такий випадок. Ми були на бойових, це було на Донецькому напрямку і ми були у підвалі. Підвал був маленький, було 4 хлопці і я. Раптом прилетіла міна 120 калібру прямо у підвал. У хлопців була така реакція – вони закрили мене собою. І коли ми оговтались від пилу і смороду, вони почали мене штовхати і питали з тобою усе гаразд? Тобто вони переживали за мене навіть більше, ніж за свої життя.
Для хлопців це важко, коли жінка поряд з ними. Вони розуміють, що жінки більш слабкіші, ми більше сприймаємо все емоційніше, але якось пристосовуємось до цього.
- Мабуть, вони ще розуміють. Що на них покладена більша відповідальність, якщо поруч жінка.
- Ми з Вами спілкуємось у переддень Міжнародного дня боротьби за права жінок і мир, яке відзначається у 40 країнах світу. Хочу запитати, як ви особисто сприймаєте свято 8 березня? Якщо відкинути суто політичні упередження, Ви поділяєте думку, Генерального секретаря ООН Антонія Гутерреша, що Міжнародний жіночий день – це заклик до дій.
- До дій на підтримку жінок, які вимагають захисту своїх фундаментальних прав. До дій, спрямованих на посилення захисту від сексуальної експлуатації та насильства. До дій, спрямованих на прискорення повноцінної участі та лідерства жінок?
- Звісно я підтримую таку думку. Я завжди ставилась до свята 8 Березня як до такої події, яка присвячена жінкам. Тобто у цей день ми себе почуваємо королевами. В крайньому випадку я.
При цьому слід зазначити, що тривалий час це свято було святом жіночності та любові, пошани до жінки – такий робився акцент. Зараз тональність та сенс його змінився – у багатьох країнах світу жінки вихолодять на демонстрації вдаються до протестних дій і боротьби за мир. Чи потрібно боротися за свої права - так. Пригадую 2019 рік, коли члени нашої профспілки будівельників у Києві брали участь у всеукраїнській акції організованій ФПУ проти антитрудового законодавства і домоглися результату.
В Україні, як ви вважаєте, можливий процес відходу від суто святкування до боротьби і відстоювання своїх прав жінками?
- Думаю, що так. Жінки у нас мужні, тому я думаю, що це можливо. Це дуже важливо для розвитку демократії у суспільстві. Це моя думка. Це зайвий раз доводить, що жінки і чоловіки мають рівні права і в оплаті праці і у вихованні дітей, доступу до освіти та управління державою і в інших питаннях. І підкреслю, – це можливо лише в державі побудованій на демократичних засадах і поваги до прав людини.
Щоб ви хотіли розповісти про себе і друзів – захисників?
- Я розповім про свою роту. У нас є такі поняття: нас називають рота веселих хлопців та двох дівчат. Тобто хлопці до нас відносяться дуже тепло, вони намагаються нам в усьому допомагати, не дають нам тягати щось важке. Ми якось були на позиціях у такому напівзруйнованому приміщенні було темно, сиро, я з ранку встала, а у мене на рюкзаку щось покладено. Я протягнула руку, а там букетик квітів. Вони десь побачили чайну розу зірвали і поклали для мене. Я запитую, хлопці, це хто. Вони кажуть – це від нас усіх. Бачите навіть у таких складних умовах вони залишаються чоловіками і намагаються для нас жінок зробити щось людяне і приємне. Хочу вам сказати, що це було дуже приємно. Були такі умови, де все летить, вибухає, але ось такий випадок також має місце на війні. І постійно намагаються то солодощами пригостити, то сказати якийсь комплімент. У нас дружня сім’я? Наша рота – це сім’я.
- А скажіть будь ласка, війна якось вплинула на ваше особисте життя, на роботу? Можливо змінилося сприйняття суспільства, людей, життя? Відбувається якась трансформація?
- Так, проходить. Ти по справжньому починаєш цінувати життя. Радіти кожному новому дню, якимось дрібницям. Колись ти не звертав на це уваги, а знаходячись на війні, сприймаєш інакше. Ти більше цінуєш людей, стаєш більш людяним. Інколи кажуть, що війна робить нас більш жорстокими, це не так, я хочу сказати, що це неправда, навпаки ми стаємо більш м’якіші по відношенню до інших людей. У відпустці я спілкувалась зі своїми родичами, співробітниками. Я не скажу, що у мене до них змінилося ставлення, ні – все залишилось як і було. Я хочу після війни повернутись на свою роботу, хочу працювати знову з людьми з якими колись працювала, хочу спілкуватись з ними, у мене немає якогось негативного ставлення до тих, хто не на війні.
- Як ви бачите своє подальше життя після перемоги?
- Це мабуть наразі здебільшого мрії. Але я дуже хочу, щоб була перемога. Це моє заповітне бажання. Тому що моя дитина на цей час за кордоном, я її не бачу. Я дуже хочу, щоб усі ми повернулися на мирну землю, відбудували все зруйноване російськими агресорами. Я хочу залишитися в Україні, я хочу, щоб мій син залишився в Україні, продовжував свій рід на цій землі.
Розмову вів
Юрій Работа,
газета ФПУ "Профспілкові вісті",
№5, 7 березня, 2024 р.
