Вища освіта – необхідна складова життя, яка відкриває безліч можливостей для особистого та професійного розвитку. Вона не лише формує знання та навички, які потрібні для успішної кар'єри, але й сприяє розвитку критичного мислення, культурної обізнаності та громадянської свідомості. А в підсумку – розвитку самого суспільства та країни.
Для подальшої відбудови нашої держави вища освіта є ключовим фактором. Високий її рівень сприяє економічному зростанню, інноваціям та підвищенню якості життя населення.
Сьогодні соціальна стабільність в Україні також значною мірою залежить від доступу до якісної вищої освіти, яка є основою для сильної та стабільної держави.
Саме на цю тему ми вирішили поспілкуватися з головою профспілкового комітету провідного закладу вищої освіти України – Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» – Михайлом Безуглим.
Для довідки: Михайло Безуглий – 45 років, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри комп’ютерно-інтегрованих технологій виробництва приладів, на профспілкових посадах з 1998 року, очолює профком з 2017 року.
Для початку з професійного – як би Ви описали профспілкову організацію КПІ 5 років тому, зараз і через 5 років?
Цікавий початок розмови (посміхається). На мою думку, профспілкова організація КПІ завжди була «системо утворюючою» в профспілці освітян та й загалом профспілкового руху в Україні. Це навряд чи можна пояснити лише величиною організації чи її столичним статусом. Профком КПІ – це про традиції, рішучість та актуальність. А це саме те, чого зараз потребують трудові колективи, особливо в умовах воєнного часу. Через 5 років хотілось би побачити процвітаючу організацію в сучасному університеті в Україні – державі-переможниці.
Профком КПІ – це величезне об'єднання професійних людей, як Ви використали цей потенціал для допомоги ЗСУ?
Згадуючи перші дні повномасштабного вторгнення, стан більшості працівників та студентів можна описати лише одним висловом – «у таке не можливо повірити». Але реалії протверезили швидко і важливим в той момент було знайти можливість діяти у будь-який доступний спосіб. Тому і діяли. Знаходили можливість надавати грошову допомогу працівникам, що залишили домівки, як то кажуть, в одних тапках і без документів. Були на контакті з нашими партнерами з Варшавської Політехніки, які радо приймали КПІ-шників, членів їх родин і забезпечувала житлом та харчуванням. Реагували на запити добровольців-працівників, відшукували і купували обладнання, амуніцію, засоби зв’язку та інше. А в середині березня зібралися Профкомом і прийняли рішення перерахувати один мільйон гривень на потреби ЗСУ на рахунок у Нацбанку.
Не збавляли оборотів і після видворення окупантів з-під Києва. Протягом березня-листопада 2022 року профспілкова організація, що об’єднувала працівників та студентів, були практично єдиною інституційною формою на рівні університету, яка допомагала ЗСУ. З листопада в КПІ почав працювати створений за рішенням трудового колективу окремий Фонд, що дало профкому змогу акумулювати кошти на надання й іншої допомоги. Більше мільйона гривень ми направили на допомогу понад 30 працівникам КПІ, у яких у результаті військових дій було зруйноване або пошкоджене житло.
Результати багатьох справ, на які спрямована увага профорганізації зараз, можуть бути озвучені тільки з часом. Про один з останніх «проєктів» для військових – можу сказати лише, що створено портативний комплекс детектування відео сигналів fpv дронів, який дозволяє оператору віддалено від точки прийому сигналу здійснювати моніторинг та визначати напрямок на fpv дрон. Комплекс успішно пройшов тестові випробування та використовується в бойових завданнях. Виготовлено 4 екземпляри комплексу та передано підрозділам ЗСУ.
Проте про масштабування цієї, а також багатьох інших розробок працівників та студентів не тільки КПІ, а багатьох українських університетів, напевно йтись не може. Все таки, перш за все, ми осередок підготовки кадрів, появи ідей, розробки концепцій та прототипів, вдосконалення технологій на запити оборонної промисловості та потреби військових. І звичайно для цього треба координація, починаючи від первинних колективів, закінчуючи національними та галузевими площадками та платформами, які зв’язали б ці ланки та виробництво.
З останніх новин відомо, що Ви вирішили поборотися за крісло ректора КПІ. Що підштовхнуло Вас на такий крок?
Соціальні мережі рознесли цю новину, і доволі з різних позицій (посміхається). Я в КПІ з 1996 року і пройшов послідовний шлях від студента, аспіранта, асистента, старшого викладача, доцента та професора кафедри до її завідувача. Знаю усі особливості університетської роботи і проблеми на кожному «рівні». До того ж, понад 25 років завдяки активній громадянській позиції, знаходжусь, так би мовити, «на іншій стороні барикади» по відношенню до адміністрації і в багатьох питаннях маю кардинально інший погляд на те, куди і як рухається КПІ. Тому рішення представити власне бачення вирішення нагальних університетських проблем та програму розвитку КПІ вважаю своїм правом та обов’язком у цей історичний проміжок часу.
Чи не вважаєте, що для багатьох людей сприйняття того, що голова профкому університету може стати його ректором є доволі суперечливим?
На мою думку, це стереотип, який, до того ще й нав’язується. Перш за все я професор університету, а голова профкому – це поклик і робота одночасно.
Але ж дивною була б ситуація, що Вам відмовили в працевлаштуванні тільки на підставі того, що вам подобається футбол, а ваш майбутній шеф фанат шахів. До того ж, освітянське середовище має подібні прецеденти, наприклад, вибори ректора в НУБіП цього року довели, що кандидат, у послужному списку якого є головування профкомом студентів, може стати ректором університету. До речі, вітаю Вадима Анатолійовича Ткачука з перемогою і бажаю університету за його керівництва досягнути запланованого.
Зараз часто хейтять державні, у тому числі, технічні вузи, що вони залишились на рівні «радянщини», наскільки на Вашу думку справедливі такі тези ?
Частково я згоден з цим, особливо це стосується менеджменту, управління ЗВО. Моя оцінка кадрового потенціалу університетів наступна – в управлінні перебувають люди вікової категорії 70+. За логікою – верхня межа управлінців сучасного періоду – це 60 з невеличким, які повинні саме зараз оновлюватись.
Проте чи є така когорта керівників і у якій кількості? Згадайте середину 90-х та початок 2000-х – неймовірний відтік кадрів з університетів. Тому маємо розрив – і керівників з досвідом на рівні 50+ на практиці не так багато. У розрізі КПІ це вже виглядає проблематичним, тільки деканів у нас 24. Тому дійсно – управлінські моделі застарілі, особо-центровані, в деяких випадках, навіть авторитарні. Як з цим боротись – необхідна інституційна реформа системи управління ЗВО. Яку модель слід обрати – це величезна дискусія, а в умовах воєнного часу найраціональніше було б «відпустити» цей процес і не намагатись регулювати діяльність усіх університетів під шаблон. КПІ, як ніхто, знає, що теорія малих чисел не працює на теорії великих.
Ви працюєте з двох сторін, якщо можна так сказати, завідувач кафедри, тобто належите до адміністрації, і голова профкому з функціями захисту від цієї самої адміністрації. Ви бачите процес керування і його наслідки. Які б зміни управлінської політики та адміністративної діяльності хотіли б впровадити в університеті для максимальної оптимізації роботи?
Насправді для закладів освіти, на мою думку, це найоптимальніше поєднання, коли ти розумієш де і як тобі треба втрутитись як голові профкому, аби процес діяльності підрозділів та кафедр забезпечував найбільшу ефективність. Позиція щодо оптимальних процесів управління апріорі проста – треба позбутись тих ланок в системі, які сповільнюють процеси, роблять їх громіздкими, і в результаті не приносять користі. А далі – починається процес модернізації та розвитку. Проте «профспілкове втручання» має законні рамки і, як ми часто чуємо в КПІ, - для реалізації прогресивних ідей, інновацій необхідні сміливі управлінські рішення. Відсутність таких рішень, або навіть дискусії щодо їх появи, і є однією з причин чому я подав свою кандидатуру на посаду ректора.
Кого б із претендентів на посаду ректора Ви б підтримали, якщо б не були кандидатом?
Трохи провокаційне запитання. Хочу зазначити – ректорство не є самоціллю, галочкою в біографії, пунктом, про який можна онукам розповідати на пенсії. Це прагнення до змін, маніфест про те, що ти хочеш і здатен зробити щось корисне для своєї Альма-матер, колективу. Але з іншого боку – це змагання, кандидатів декілька (сім), а посада одна. Тому підтримав би того, чиї цінності і програмні засади діяльності були найбільш близькими до моїх.
Ви натякнули на родину… Чому Ваша старша донька не вступила до Вашої Альма-матер?
(Посміхається). Відповідь на це запитання закладена в самому запитанні. На мою думку, дитина повинна торувати свій власний шлях, а задача батьків підтримувати її у цьому, створювати умови та вчити самостійності. Тому я не здивувався, коли вона обрала для свого зростання другий ЗВО країни – КНУ ім. Т. Шевченка.
Другий? А який тоді перший?
Звичайно КПІ.
Розмову вів Юрій Работа
