У сучасних міжпоколіннєвих дебатах увагу громадськості здебільшого привертають бебі-бумери, міленіали та покоління Z. А от покоління X — люди, народжені між 1965 і 1980 роками — опинилося між молотом і ковадлом історії, економіки й культурних очікувань. Їх часто ігнорують у медіа, не помічають у соціальних дослідженнях і недооцінюють у політичних пріоритетах. І це не просто образа — це відображення об’єктивної реальності покоління, яке, як показують дані, справді зазнало найбільшого соціально-економічного тиску.
Ця ситуація має серйозні наслідки і для профспілкового руху, який тривалий час спирався саме на покоління X як на «ядро» активу.
Ці люди:
- були добре обізнані з колективними інструментами захисту прав;
- мали трудову етику і досвід боротьби за гідні умови;
- виступали проміжною ланкою між молоддю і старшими поколіннями в профспілках.
Проте Покоління X стало жертвою невдалого збігу обставин. Це покоління сформувалося у добу неоліберального натиску: приватизації, дерегуляції, культу «підприємництва» і ринку. У період, коли це покоління мало би досягати піку доходів, вибухнула фінансова криза 2007–2009 років, яка обвалила ринки праці й житла. Зростання їхніх доходів було мінімальним порівняно з іншими поколіннями.
У порівнянні з бумерами чи навіть міленіалами, представники покоління X значно менше накопичили активів. Вони не мали змоги повноцінно інвестувати під час стрімкого зростання ринків у 1980–90-х, а у 2000-х роках стикнулися з обвалами.
Рівень володіння житлом у покоління X значно нижчий, ніж у попередників. Причина — обмежений доступ до іпотек, втрата домівок у період кризи, або ж відмова від володіння житлом як форма протесту проти споживацької культури.
Представники покоління X водночас опинилися в ролі доглядальників за літніми батьками та власними дітьми. Це емоційно й фінансово виснажливе становище.
Саме на їхніх очах і за їхньої участі було зруйновано багато інституцій солідарності. Вони стали поколінням, що часто сумнівається в ефективності колективної дії.
Показники щастя, добробуту, тривожності та депресії досягають піку у середньому віці — саме зараз. На відміну від інших поколінь, покоління X не має ні відчуття майбутнього прориву, ні комфорту минулих досягнень. Зараз вони втомлені, фінансово нестабільні й психологічно виснажені. У багатьох з них — немає часу, ресурсу або енергії для профспілкової активності. Втрата мотивації цього покоління — це втрата «хребта» для багатьох профцентрів.
Попри це, частина покоління все ж підтримувала профспілки як захист «останньої інстанції». Але сьогодні ці люди або вигорають, або залишаються осторонь.
Через зниження доходів і нерівність покоління X має менше ресурсів для регулярних профспілкових внесків. А отже — менше надходжень у каси солідарності, менше можливостей профспілкам забезпечувати сервіси, правову підтримку чи освітні програми. Така ситуація особливо небезпечна в умовах переходу профспілок до сервісної моделі.
Пенсійна невизначеність, втрата дому, ризик зубожіння в старості — усе це формує атмосферу недовіри й апатії. Представники покоління X все частіше діють у режимі виживання, а не довгострокового планування або боротьби за зміни. У профспілковому русі це виражається у пасивності, недовірі до інституцій, зниженні участі в колективних діях.
Що можуть зробити профспілки?
Запустити спеціальні програми підтримки покоління X: юридичні консультації щодо пенсій, захист від звільнень, психологічна підтримка, навчання для перенавчання.
Визнати поколіннєву специфіку у своїй стратегії: не всі покоління однаково залучаються. Для покоління X важлива чесність, ефективність і практична користь.
Залучити представників покоління X до менторських програм: їхній досвід може стати безцінним для навчання молодших поколінь, зокрема покоління Z, яке знову відкриває для себе профспілки.
Переосмислити колективну ідентичність: дати можливість поколінню X відчути, що профспілки — не релікт минулого, а платформа для гідної старості, солідарності й нового соціального контракту.
Покоління X стало поколінням «загублених надій» — економічно затиснутим, культурно забутим, політично ігнорованим. Це покоління потребує нової хвилі солідарності та уваги — і саме профспілки можуть її запропонувати. Якщо рух не адаптується до реалій покоління X, він ризикує втратити ціле покоління активістів, організаторів і лідерів. Але якщо профспілки зможуть повернути це покоління у свою орбіту, вони отримають сильного союзника у боротьбі за справедливе майбутнє.
Василь Шилов
